«Слову між нами» – 25 років

1 вересня вийшов 200‑й номер журналу «Слово між нами», а 1 грудня минає 25 років його існування в Україні. Це є версія англомовного журналу «The Word Among Us». Його перший номер вийшов в США під час Великого посту 1981 року, щоб допомогти католикам у приготуванні до Великодня щоденними розважаннями над літургійними читаннями. Журнал швидко набув популярності й сьогодні публікується близько 15 мовами і поширюється майже у 90 країнах тиражем 400 тисяч екземплярів.

У 1991 році під назвою «Słowo wśród nas» часопис потрапив до Польщі, де його видання взяли під опіку Отці Маріяни. Вони ж і принесли ідею цього журналу в Україну. Ось що згадує про початки член редакції Ірина Воловицька:

«7 січня 1991 року у Харкові на сходинах храму Успіння Пріснодіви Марії відбулась перша після Другої світової війни Свята Меса. Її відправив маріянин отець Юрій Зімінський, котрий згодом і став настоятелем парафії. Я почала ходити до неї практично від другої Святої Меси. А 30 березня, у Велику суботу, прийняла Хрещення. Життя парафії швидко розвивалось, численність парафіян збільшувалась і виникла потреба у парафіяльній газетці. Мені разом із Віолетою Сліж запропонували зайнятись цією справою. На той момент я працювала вчителем математики, а Віолета науковцем у НДІ тваринництва. Вона закінчила комп’ютерні курси і обробляла дані для своєї дисертації на комп’ютері, який мала на робочому місці.

Інститут, при якому жила Віолета, заходився в кілометрі від останньої зупинки тролейбусу, і дорога до нього лежала через поле та лісосмугу. По п’ятницях після роботи я їхала до Віолети, і ми творили газетку. Робота продовжувалась з короткою перервою на сон до пізнього вечора суботи.

Завдяки цій праці ми краще пізнали одна одну, навчилися знаходити спільну мову у спірних питаннях. Віолета старша від мене на десять років, тому до цього моменту ми майже не спілкувались.

Змушена ночувати з Віолетою у помешканні поблизу інституту, я стала свідком її таємниці. Віолета була тяжко хвора. Вдень вона трималась на ногах зусиллями волі, а пізно ввечері з трудом верталась додому і падала безсило на ліжко. Від сильного болю у хребті і суглобах вона не могла спати. Кінцівки зводило судомою, дихання було ускладнене. У ці ночі я була єдиною, хто міг подати склянку води або ліки.

Отець Юрій Зімінський МІС був захоплений ідеєю видання «Слова між нами». Наприкінці 1994 року він отримав з Америки тексти адвентового номеру і попросив парафіянку Ольгу Хмелевську їх перекласти російською мовою. Проте до буклету, що пахнув би свіжою типографською фарбою, було ще далеко. Не було грошей і людей, котрі б могли зайнятися випуском журналу.

Так рукописний Ольжин переклад пролежав майже рік. Влітку 1995 року я отримала від отців маріян пропозицію поїхати до Варшави на стажування у їхньому видавництві. Я погодилась і з 1 вересня звільнилась з роботи. На той час стан Віолети погіршився, вона зрідка вставала з ліжка. Лікарі поставили страшний діагноз: розсіяний склероз, їхні прогнози на подальше життя були невтішні.

Треби визнати, що тоді смерть здавалась мені найкращим виходом, тому що хвороба змучила і Віолету, і мене. Перед виїздом до Варшави на початку жовтня я попросила нашого нового вікарія отця Мирослава Журавського МІС навідуватися до людини, яка стала мені близькою, привозити їй Святе Причастя…

У Варшаві мене радо прийняла родина Іоланти Басюк, редакторки польської версії «Слова». Кращим способом навчитися видавничій справі була праця над конкретним тиражом. І я взялася за роботу над першим пробним номером журналу на Адвент 1995 року, взявши за основу переклад, що привезла із собою.

У видавництві мені виділили комп’ютер, на якому була можливість набирати тексти російською мовою. Я відчувала себе безпомічною і нездатною до такої великої справи. Я не була ні філологом, ні богословом, ледь-ледь вміла щось робити на комп’ютері (подовгу шукала на клавіатурі потрібні літери). «Чому я?!» – запитувала Господа щоранку, молячись у каплиці перед роботою. Потім я сідала за комп’ютер і вставала близько шостої вечора, щоб встигнути на Святу Месу. Іоланта й інші співпрацівники редакції підтримували мене, як могли. Але я все одно відчувала себе, наче в пустелі. Це був справжній Адвент, тільки місяцем раніше.

Коли тексти були набрані, мені допомогли їх зверстати і приготувати обкладинку. Тираж у 500 екземплярів надрукували на гроші польського видавництва. І ось я тримала в руках блискучу книжечку. Моєму щастю не було меж. Я відчувала себе, начебто народила дитя!

Але залишалась проблема: як перевезти тираж через кодон? До початку Адвента лишалося 5 днів. Мені вдалося чудом купити квиток на потяг у причіпний вагон, що йшов безпосередньо до Харкова. Причому я потрапила в одне купе із літньою черницею Ордену сестер-францисканок слугинь Хреста сестрою Терезою Дзярською, котра вперше їхала сама до Харкова на місії і жахливо боялася кордону. Так ми, підтримуючи одна одну, щасливо дісталися Харкова. Це була п’ятниця, 1 грудня 1995 року.

У цей день я довідалась, що напередодні, а саме в четвер ввечері, Віолета була дивом зцілена під час заступницької молитви віруючих, яку організував отець Мирослав. Свої переживання цієї події, яка докорінно змінила її (і не тільки) життя, Віолета описала у «Слові між нами» (№9,1999). Після зцілення вона включилась у роботу в новому журналі, а згодом взагалі залишила працю в інституті заради розповсюдження Божого слова. Віолета навіть вирішила отримати другу освіту і закінчила філологічний факультет Харківського університету, а також курси приватних підприємців, щоб провадити видавничу діяльність згідно із законами України.

У 1996 році ми видали ще два пробних номера «Слова між нами». Друкували їх на копіювальній машині, яку мали Отці Маріяни, та збирали вручну аркуші. Після розповсюдження цих номерів ми отримали прихильні відгуки читачів в Україні, Росії, Казахстані та інших країн, що колись входили до складу СРСР і де також відновилось релігійне життя. Тоді ми вирішили видавати журнал регулярно 9 разів на рік   зареєстрували його у міністерстві преси та інформації. Офіційно перший номер вийшов 1 грудня 1996 року накладом 1000 екз., а з липня 1998 року нам вдалося налагодити його видання і українською мовою. Тому до редакції прийшли нові працівники і волонтери. За 25 років її склад трохи змінювався. Усі, хто доторкнувся до «Слова», не залишився таким, як був. Бо живе Слово, Ісусу Христос змінює і скеровує тих, хто наближаються до Нього.

Робота над текстами, що вимагала і вимагає від нас усіх читання Біблії і розважання над нею, насамперед формує нас самих і поглиблює нашу віру. Також Господь дозволяє нам досвідчити те, про що пишемо, у власному житті і взаєминах з оточуючими людьми. Окремо хочу сказати про Олену Пушкар, яка віддала україномовній версії понад 15 років. І ще б напевно була з нами, як би Господь не покликав її до Себе. Це сталося 5 січня 2018 року. Коли Олена поверталась із першоп’ятничної Святої Меси додому, її збила машина. Олена зростала як особистість і християнка разом із журналом. Вона його дуже любила. Після загибелі колеги ми видали збірку її поезій «Пелюстка з Божого саду». Ось, як Олена описує свою працю:

«Люблю в готові матриці словесні
вливати молодий живий вогонь,
в читацьке серце нишком перенести
тепло із добрих і чужих долонь».

Вже третій рік маємо головного редактора – отця Миколу Бєлічева МІС, який, намагаючись іти в ногу з часом, влив новий струмінь у роботу редакції. Окрім електронної версії журналу, що з’явилась 8 років тому, він започаткував аудіоверсію щоденних розважань над Святим Письмом і для цього залучив до роботи нових людей. Кожного дня бажаючі отримують у групах у вайбері, телеграмі, інстаграмі аудіофайл і мають можливість послухати уривок із Біблії та розважання до нього, а також поділитися власними думками з приводу почутого. З тим, що тираж друкованого україномовного «Слова» за останні три роки впав удвічі, а російськомовна версія взагалі ледь тримається при житті, близько 2000 слухачів замінили попередніх читачів.

У історії Церкви завжди були часи, коли Боже слово розповсюджувалось без особливих перешкод, і часи, коли було важко. Церква рано чи пізно змушена взяти на озброєння нові засоби для розповсюдження Божого слова (яке зрештою ніколи не старіє), щоб «ловити» нових учнів для Христа і допомогти християнам зростати у вірі, надії та любові.